Статьи

17 июля 2013, 11:54

Крізь червону призму

Крізь червону призму

Знаєте, є от команди «романтичні», а є «легендарні». І «мерсисайдці» поєднують в собі саме ці дві якості.

 

Наприклад, Манчестер, котрий Юнайтед, виключно легендарний. У нього немає ніякої романтики. Так, там є Мюнхен 58-го і фінал Ліги чемпіонів 99-го, є Фергюсон…. Хоча, яка там романтика. Це – шлюб до моменту  «аж доки смерть не розлучить». Але МЮ – це машина, яка будувалася із року в рік тим самим шотландцем в окулярах і з жуйкою. Він збирав її з фанатизмом божевільного вченого, присвятивши половину життя цій справі… І ось, вона готова. Шалені швидкості, трофеї заповнили не лише свій гараж, але й онуків. І де тут романтика? Одна лише механіка.

 

І є Арсенал. Легендарності мало, лише окремі особистості (яких, безперечно, вдосталь), а романтичність – в усьому, починаючи ім’ям Головного і закінчуючи гарматами на емблемі  (погляньте на емблему кінця 90-х-початку 2000-х). І «Хайбері», пам’ятаєте? Великий годинник, низькі камери. «Мережива» у виконанні Піреса, Анрі та іншої «бригади». І зараз теж… От, Анрі приїздив минулого року... І постійно чогось не вистачає, розумієте? За хорошої, красивої гри, виграти щось вкрай складно. Арсенал і трофеї – це як хлопець і дівчина, які живуть в різних містах, а може й країнах.  Бачаться рідко і зустрічі особливі, а від того стосунки не «як у всіх». Ось вона яка, Романтика.

 

З легендарністю все зрозуміло, титули (час не впливає на трофеї) говорять самі за себе. А романтика… Ну, Ліверпуль таке місто, де у кожного своя романтика. Кому Бітли, кому туманний ранок на причалі під крики чайок (там є чайки?!). А комусь може і Стіві Джи, який періодично міцно заливає за комірець, однак залишається лідером і кращим гравцем у світі для хлопчаків, що подають м’ячі на «Енфілді». Ну і для більшості тих, хто на цьому самому «Енфілді» горланить про те, що «ти ніколи не будеш самотнім».

Адже це теж романтика, нехай і своєрідна. Однак кіно не про це.

Для мене Ліверпуль постає такою собі бандою піратів, яка візьме на абордаж все, що трапиться їй на шляху. Можливо, ці пірати без гарних манер, освіти, і навіть пристойного запаху, однак це найщиріша банда. І є у неї велика проблема. Коли треба вчинити витончено і делікатно, з нею відбувається, якщо хочете, те ж саме що і з каретою Попелюшки.

Я маю на увазі те, що в останні роки команді нав’язується тактика, в якій володіння м’ячем, ініціатива, що витікає з цього володіння, повинна давати результат. Але от не дає. І справа не в команді, не в тих хлопцях на полі. Вони просто роблять свою роботу. В міру майстерності та харизми. Але не все ж від цього залежить, правда?

 

В сучасному футболі вимагається такий інтелектуальний сплав гравців і тренера, в якому б вони один одному підходили. Або хоча б мали спільну філософію.

 

Філософія Ліверпуля полягає не в «Енфілді» і не в «Ейзелі», і навіть не в Стамбулі 2005-го. Філософія Ліверпуля полягає у вчинку Кевіна Кігана, котрий він здійснив в середині 70-х років в матчі за Суперкубок з Лідсом. Його увесь матч били по ногах і по голові. Він терпів. Годину. Після чергового удару в спину «заїхав» Біллі Бремнеру. Той, звичайно , відповів. Обох вилучили. Взагалі, епізод анекдотичний, адже останній удар йому наніс зовсім не Бремнер. Той просто опинився поруч. Біллі це дин із найжорсткіших гравців тодішнього Першого дивізіону. У 90% футболістів трапився б звичайний «перессик» в такій ситуації. А от у Кігана не трапився. Значно поступаючись фізичними параметрами, символ Ліверпуля не спасував перед символом Лідса. А значить, ми нікого не боїмося.

 

І скажіть, як цій філософії відповідає Брендан Роджерс? Його Суонсі позаминулого сезону був командою, якій свою гру нав’язати вкрай складно. Грати потрібно було від Суонсі. Саме так і робив з валлійцями добрий десяток клубів. І от Роджерс в Ліверпулі. І він ставить ту ж саму гру, він хоче домінувати на полі за рахунок володіння м’ячем, за рахунок гри низом. Більш того він привів з собою Аллена, котрий був системотворчим гравцем в Суонсі. І як вам Аллен?

Сам же Ліверпуль завжди волів грати від суперника, аніж пропонувати свою ініціативу. Так було за Ульє, так було за Бенітеса. Спочатку руйнуємо, потім швидко вперед.

Доречі, в тому самому фіналі з Міланом «скаузерам» вдалося здійснити своє «фаталіті» за шість хвилин. Шість. В минулому сезоні не кожна атака швидше шести хвилин проходила. Вони звикли вирішувати все за 40 секунд. Якщо ж не виходить, вирішує Джеррард з 30-35 метрів. А зараз, коли критичну точку пройдено, той же Джеррард просто втрачає м’яч. Або Стерлінг впирається в кутовий прапорець і все. Лише Суарез може щось якось вирішити, однак йому доводиться діяти самотужки.

 

Лінія захисту, до речі, підібрана під стару схему, але проблеми то не в захисті, а в тих, хто вирішує призначити тренера. Роджерс тренер хороший, навіть дуже, але не для «Ліверпуля». Він творець, а клубу потрібен хтось на кшталт Бенітеса, який хай і не буде великим тактиком, але буде підходити під ту саму філософію. Який зможе знайти потрібні слова в потрібний момент. Нехай навіть: «Хлопці, ми їх не боїмося».

 

Олександр КУЗНЄЦОВ, ukrainefootball.net




Ставь лайк, если живешь футболом!


ЖГИ В КОММЕНТАРИЯХ! Только корректно и дружелюбно
Чтобы участвовать в обсуждении нужно Войти или Зарегистрироваться.
0 Комментариев

Новости Комментарии
Все новости